"Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стертиз пам "яті їх та їхню добу"

Російська імператриця Катерина II

В червні 1775 року російські імперські війська зруйнували Запорізьку Січ. Дослідники по-різному визначають точну дату зруйнування Січі. Але, так чи інакше, в червні 1775 року Російська імперія чи не найяскравіше виявила свою "братню любов" до українців.

Передумови "зачистки" Запорізьких Вольностей визрівали з кінця 1730-х. Після перемоги Росії над Туреччиною у 1774 російські позиції на причорноморських та центрально-європейських землях суттєво посилилися. Якщо раніше козацькі сили були потрібні для оборони пограниччя, тепер потреба в них відпала. Оскільки ніяких сантиментів "старший брат" щодо нас не мав, вже ніщо не заважало зламати хребет українській автономії.

Тодішні володіння запорожців знаходилися на території сучасної Дніпропетровської області, а також частково Запорозької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької. За ці землі запорожці платили власною кров'ю, обороняючи імперське прикордоння.

Імператриця Катерина II не хотіла терпіти "державу в державі". Знаючи волелюбність козацтва, вона побоювалася, що Запоріжжя може повстати до боротьби за незалежність. До того ж, Запоріжжя в ті часи було осередком антикріпосницької боротьби українців.

На засіданні придворної ради імперії 7 травня 1775 року Катерина II ініціювала знищення Січі. Військова операція ретельно готувалася в умовах таємниці. Імперія розуміла, що іти проти Запоріжжя - справа серйозна. Основу карального загону склали добре навчені частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни (45 тисяч солдатів). Командування військами Катерина II доручила генерал-поручику Текелію. Лівобережні запорозькі паланки повинен був захопити з військами генерал-поручик Прозоровський. Загальна кількість військ, направлених проти Запоріжжя, дорівнювала близько 65 тисяч чоловік.

На початку червня 1775 року Текелій оточив Січ. 300 гусарів та піхотний полк захопили січове передмістя, артилерію, блокували запорозькі гавань і флот. Посланець Текелія поставив вимогу, щоб кошовий отаман Петро Калнишевський явився у табір до генерала. Запорожцям на роздуми було дано дві години. Більшість рядових козаків і дехто із старшин виступили прибічниками збройного опору. Але кошовий Калнишевський розумів, що сил для опору не вистачить і виступати проти переважаючого супротивника - вірна смерть... Його підтримали ті старшини, які встигли "обрости" статками і майном і не хотіли його втрачати. Гуртом вони вмовили запорожців підкоритися вимогам імперії і здати Січ без самовбивчого опору.

Наступного дня тритисячна січова залога скала зброю і присягнула на вірність Катерині II. Запорізька скарбниця і все, що мало бодай якусь значну цінність, було конфісковане на користь Росії. Вище козацьке керівництво було репресоване. Кошовий Калнишевський потрапив до Соловецького монастиря, звідки вже не повернувся.

Після цього Україна швидко втратила рештки своєї автономії і опинилася у жарких "братніх обіймах" Росії. У 1783 році імперія юридично закріпила кріпацтво на українських землях, а у 1785 році Катерина II видала "Жалувану грамоту дворянству", якою підкупила українську знать, зрівнявши її у правах з російською...

Історія іноді унаочнює те, що ми не помічаємо у себе під носом. Іноді Росію називають "старшим братом" України, а особливо завзяті русофіли стверджують, що українці лише користуються тим, що для них завоював "старший брат"... Однак така позиція не витримує жодної критики. Запорожці платили за свої вольності власною кров'ю, а коли вони стали не потрібні "старшому братові", він легко відібрав у них всі права, а решту українців загнав у кріпацтво... І так було впродовж всієї історії відносин наших "братніх" народів. Наприклад, за сталінську індустріалізацію і "возз'єднання українських земель" в складі УРСР українці заплатили жертвами терору колективізації і Голодомору.

Так що ніякого боргу ми перед "старшим братом" не маємо. За красивими словами про "братство слов'янських народів" ховаються цілком прагматичні інтереси: політичні і економічні. Я би хотів, щоб між Україною і Росією була справжня міцна дружба. Але поки Кремль то приміряє на себе імперську корону, то тулить до рота сталінську люльку, актуальними залишаються слова українського філософа-націоналіста Дмитра Донцова: "Коли про таке "братерство" говорять, скажімо, москалі - вони знають, що роблять, бо в них це значить "російська нація, що поглине всі інші". В них такі розмови - це вияв інстинкту підкорення, агресії, завойовницьких намірів. Але коли про це говорить нещасний... із малоросів, доводячи, що сильний народ "мусить допомагати слабшим", себто нам... - це кретинство".

Ідеологічна референтура Луганського відділення ВО "Свобода"